Діти з порушенням слуху

                ДІТИ З ПОРУШЕННЯМ СЛУХУ

 Залежно від ступеня ушкодження слуху і від часу втрати (або різкого зниження) його дітей з дефектами слухової функції поділяють на глухих, пізнооглухлих і слабочуючих (туговухих).

Якщо у дитини глибоке стійке двостороннє порушення слуху є вродженим або набутим у ранньому дитинстві до того, як у неї сформувалася мова, таких дітей називають глухими.

Пізнооглухлі —діти, які втратили слух після то­го, як мова у них вже сформувалась, і тому зберегла­ся тією чи іншою мірою.

Слабочуючими(туговухими) називають дітей з частковою слуховою недостатністю з різним ступенем вираженості, яка є причиною порушення мовного розвитку.

Спираючись на психологічну концепцію школи Л. Виготського, його учениця Р. Боскіс провела обстеження особливостей розвитку дітей з вадами слуху. Результати лягли в основу створеної нею педагогічної класифікації дітей з вадами слуху. Нею виділені дві основні категорії дітей з вадами слуху: глухі і слабочуючі. До категорії глухих відносяться ті діти, для яких у результаті вродженої чи набутої у ранньому віці глухоти неможливе самостійне оволодіння мовою. До категорії слабочуючих відносяться діти, у яких понижений слух, але на його основі можливий самостійний розвиток мови.

Глухі і слабочуючі відрізняються за способом сприйняття мови. Глухі оволодівають зоровим (читання з губ і обличчя співрозмовника) і слухозоровим (за допомогою звукопідсилюючої апаратури) сприйняттям словесної мови лише у процесі спеціального навчання. Слабочуючі можуть самостійно оволодівати сприйняттям на слух мови розмовної гучності у процесі природного спілкування з оточуючими. Значення зорового сприйняття зростає у залежності від важкості порушення слуху.

Окрему групу складають пізньооглухлі. Ці діти відрізняються тим, що до моменту порушення слуху вони володіли уже сформованою мовою. У них може бути різний ступінь порушення слуху і різний рівень збереженості мови, але всі вони мають навички словесного спілкування, у тій чи іншій мірі сформоване словесно-логічне мислення. Для таких дітей при поступленні у спеціальну школу важливим завданням є засвоєння навичок зорового чи слухозорового сприйняття зверненої до них мови.

Кожне із цих стійких порушень слуху поділяється на вроджену і набуту патологію. Педагогічна класифікація дітей з вадами слуху визначається відповідно до стійких порушень слухової функції.

Так, обстеживши 310 глухих дітей, О. І. Дячков зробив висновок, що вроджена глухота наявна в 7 %, а решта — набута. За його даними, 67% дітей втратили слух унаслідок захворювання мозку та його оболонки, 12%—після інфекційних захворювань (кір, грип, скарлатина тощо), у 6% дітей глухота зумовлена травмами. У решти (8%) дітей причин виникнення глухоти з'ясувати не вдалося. У процесі дослідження було також з'ясовано час втрати слуху: глухі від народження — 9,4 % втратили слух до одного року — 35,5%, до двох — 25%, до трьох — 10,3%, після трьох років —10,6%, невідомо — 9,2%. Згідно з цими даними, більшість глухих дітей втратили слух у ранньому віці, тобто в домовний період.

Інші автори виділяють уроджену глухоту, що має місце в 22% дітей, та набуту —у78 %. Причиною набутої глухоти найчастіше є цереброспінальний менінгіт (72 %). Близько 80% дітей з набутою глухотою втратили слух у віці до двох років. Л. В. Нейман з'ясував, що серед туговухих дітей з розгорнутою словесною мовою причинами враження слуху є менінгіт (22%), отит (62%) та інші захворювання (кір, скарлатина, травми — 16%). Сюди ж віднесено й уроджену туговухість (1,8%).

Аналогічні причини туговухості визначені і в учнів з глибоко недорозвиненою мовою. Проте тут спостерігається інше співвідношення між ними. Зокрема, менінгіт є причиною зниження слуху в 51% дітей, отит — у 8%, інші причини — у 41% (кір, скарлатина, паротит, травми). Вроджену туговухість виявлено у 12 % випадків.

Незважаючи на певну розбіжність у кількісних показниках різних авторів, спільним є визначення вроджених і набутих форм глухоти й туговухості. Збігаються також дані про переважне виникнення патології слуху в ранньому дитинстві.

Фактори, які негативно діють на орган слуху здорової від народження дитини в один із періодів її розвитку призводять до набутої глухоти чи туговухості. Це найпоширеніша форма патології слуху.

До причин, що викликають набуті вади слуху, слід віднести такі: перенесені інфекційні захворювання (грип, паротит, скарлатину, дифтерит, токсоплазмоз та ін.); захворювання порожнини носа й носоглотки (що не стосуються безпосередньо вуха); запальні захворювання слухового ходу, барабанної порожнини, слухової труби (зовнішній отит, гострий середній отит, тощо); травми,, здебільш механічні, хоча трапляється й термічний вплив, а також негативна дія шуму; алергічні захворювання, які зумовлюють нейросенсорну туговухість; загальносоматичні захворювання, серед яких основна роль належить цукровому діабету, захворюванням нирок, крові та ін.; вплив екзогенних ототоксичних речовин, у тому числі медикаментів (антибіотиків, стрептоміцину) тощо.

Спостерігається пряма залежність розвитку мови від ступеня зниження слуху. Великий вплив на мовний розвиток має час зниження слухової функції, в залежності від чого знаходиться і рівень розвитку мови. Чим старшою дитина втратить слух, тим краще мовлення в неї зберігається.

Відомий вчений-дефектолог Р.М.Боскис виділила серед слабочуючих дітей дві групи:

1) слабочуючі, що мають розвинене мовлення з невеликими недоліками (відхилення в граматичній побудові мови, помилки при письмі і вимові);

2) слабочуючі з глибоким недорозвитком мови (вживання окремих слів, коротких фраз з неправильною їх побудовою).

Отже, до категорії слабочуючих відносяться діти, у яких обмежені можливості сприймання мови на слух. Ціобмеження можуть бути різними: від сприймання шепітної мови до різкого зниження слуху на сприймання мовлення.

Порушення слухової функції призводить до того, що в мовленнєвій діяльності дітей наявні специфічні особливості. Функціонування механізмів, які уможливлюють сприймання мовленнєвих звуків, ускладнене, з одного боку, розладом слухової функції, а з іншого боку, вторинним дефектом - недорозвитком мовлення дитини. Недосконалість слухової функції не тільки ускладнює сприйняття звукових сигналів з довкілля, а й негативно впливає на розрізнення звуків мовлення за їх фізичними та акустичними ознаками. Ускладнюється процес формування звукових образів слів, їх впізнання, а відтак погано засвоюється семантика слів.

Спостерігається неточність сформованих словесних значень, їх недостатня диференційованість, характерне розширення або звуження значень, їх змішування або заміна.

Виявлена кількісна обмеженість словникового запасу. Відмічається недостатнє розуміння зверненого до дитини усного мовлення, а також писемного, як на рівні окремих слів, так і словосполучень, речень, текстів.

Неточність сприймання початкової префіксальної, кінцевої суфіксальної частини слова та його закінчення, які у більшості випадків перебувають в ненаголошеній позиції, призводить до порушення граматичної сторони мовленнєвого розвитку і проявляється в аграматизмах на письмі та при усному мовленні. Відчувається специфічне неправильне ритміко-інтонаційне оформлення мовлення, що виявляється у недотриманні питальної, окличної інтонації, логічних та словесних наголосів, монотонному або скандованому промовлянні. Дитина зі зниженим слухом засвоює значення слів у триваліші строки, ніж їхні ровесники з нормальних слухом. Слабочуючі рідко використовують зіставлення та порівняння об’єктів як засіб запам’ятовування. Зусилля спрямовують на те, щоб закарбувати образ, а не усвідомити його своєрідність.

Навчаючи та виховуючи слабочуючих дітей, вчителі розуміють, що вони мусять стати“творцями” звуку в нічній тиші, допомогти дітям, позбавлених природою слуху,спілкуватися, стати повноцінними членами суспільства, комфортно себе почувати в середовищі чуючих, забезпечити відповідну освіченість дитини, її адаптацію та інтеграцію в суспільстві.

І глухі діти, і підлітки вже в середньому й особливо шкільному віці, усвідомлюючи важливість оволодіння словесною мовою для спілкування з іншими та кращого виконання своєї основної діяльності - навчання, виявляють велике бажання навчитися добре говорити й зчитувати з губ інших, щоб краще розуміти їх (дослідження Ж. І. Шиф). Це позитивно відбивається на загальному розвитку особистості глухих, зокрема з точки зору виховання спроможності до подолання труднощів.

У багатьох глухих дітей спостерігаються порушення функцій вестибулярного апарату, що найчастіше виникають при набутому ураженні слухової функції.

Глухота (первинний дефект), будучи пов’язаною причинним зв'язком із німотою (вторинне порушення розвитку), призводить до ряду інших відхилень у психічному розвитку. Так, серйозні порушення словесної мови, а тим більше її повна відсутність, негативно впливають на зорове сприймання, на розвиток не тільки словесно-логічного, а й наочного мислення, а також на інші пізнавальні процеси.

Оскільки обсяг інформації, яку людина. дістає із зовнішнього світу, в свідомості глухої дитини помітно звужений через неможливість впливати на нього словесною мовою, її реакції на зовнішні впливи примітивніші та недостатньо різнобічні. Тому тут можна говорити про просту затримку розвитку. Справді, система органів чуття, завдяки яким глухий школяр відчуває зовнішній вплив — сукупну інформацію, змінена. Внаслідок цього середовище впливає на його психіку в зовсім інших співвідношеннях: деякі види впливу—майже в тому самому обсязі, що й у тих, хто чує, другі — в меншому, треті — як зовсім незначні. Отже, в глухих компоненти психіки розвиваються в інших, порівняно з людьми з нормальним слухом, пропорціях.

У пізнавальній діяльності глухих більшу роль відіграють наочно-зорові форми пізнання, ніж словесно-логічні. В розвитку словесно-мовної системи писемна мова (як засіб прийому інформації шляхом читання, передачі її шляхом письма) набуває для глухих незрівнянно більшої питомої ваги, ніж усна. Стосовно використання глухими усної мови (за умови її сформованості завдяки спеціальним прийомам навчання), слід зазначити, що їх словниковий запас ближче до норми, ніж граматичне оформлення висловлювань.

Відчуваючи потребу в спілкуванні з довколишніми, глухі користуються міміко-жестикуляторною мовою, тобто своєрідним засобом передачі інформації за допомогою жестів, кожен з яких має своє значення Як база для розвитку мислення й засіб спілкування, міміко-жестикуляторна мова це може повністю змінити словесну мову — могутній фактор розвитку психіки дитини. Функції її у спілкуванні з людьми досить обмежені, тому що розуміти міміко-жестикуляторну мову й використовувати її для передачі думок може лише людина, яка володіє системою знаків. У спілкуванні глухих із спеціально непідготовленими людьми, які чують, використання міміко-жестикуляторної мови вкрай обмежене. Тому роль у вихованні глухих дітей відіграє формування у них словесної мови. Оволодіння словесною мовою. для глухих є “...життєвою необхідністю, єдиним засобом прилучитися до чудової скарбниці знань і досвіду, засвоїти велику кількість знань, які виробило людство в процесі свого розвитку. З особливою силою це відбивається на розвитку їхнього мислення, відкриваючи необмежені можливості вдосконалення і тим самим розриваючи коло соціальної ізоляції глухих. Таким чином, оволодіння звуковою словесною мовою як засобом спілкування й мислення є одночасно й наймогутнішим фактором компенсації порушеної слухової функції”,—зазначає М.Д.Ярмаченко.

З метою навчання глухих усної розмовної мови застосовують різні спеціальні засоби, засновані на використанні збережених аналізаторів (зорового, тактильного, вібраційного). На підставі спеціальних досліджень доведено, що серед глухих майже не зустрічаємо дітей з повною (тотальною) глухотою. Кожна дитина, як живий організм, виявляє певну реакцію на звукові подразнення. Залишковий слух, який розрізняється, головним чином, за діапазоном сприймання частот, дає змогу більшості глухих тією чи іншою мірою сприймати гучний голос (а інколи й голос звичайної розмовної сили) біля вушної раковини. В роботі з розвитку усної мови глухих дітей особлива увага приділяється спеціальній корекції мовного дихання, оскільки в глухих воно має специфічні особливості, зокрема наявність пауз для вдиху перед кожним словом, а також виправленню дефектів голосу (мала звучність, зриви на фальцет, гугнявість).

На основі педагогічної класифікації здійснюється диференційована спеціальна освіта для дітей, що мають різний ступінь порушення слуху і відповідний рівень мовного розвитку. Рекомендація для дитини того чи іншого виду спеціальної школи враховує не лише характер і ступінь порушення слуху, але й стан мовного розвитку. Тому пізньооглухлі діти, як правило, вчаться в школі для слабочуючих дітей, глухій дитині з високим рівнем мовного розвитку і сформованими навичками сприймання усної мови також доцільно відвідувати школу для слабочуючих.

       Адаптації для дитини з порушенням слуху

  Головна проблема для таких дітей – отримання інформації в тому ж обсязі, що й решта учнів. Найкраще, аби дітям цієї категорії у звичайній школі допомагали навчатися сурдопедагоги чи сурдоперекадачі. Але, ймовірніше, до звичайної школи прийде дитина, яка вже володіє навичками спілкування: може говорити, трохи чути і читати по губах. Перед тим, як почати її навчати, з’ясуйте, якими навичками вона володіє,  як краще організувати навчальний процес і її спілкування з однолітками.

Спілкуючись із дітьми з порушеннями слуху, потрібно говорити дуже чітко (однак, не потрібно кричати), не забувати дублювати сказане (письмово чи перефразовуючи інформацію), особливо якщо справа стосується термінів, правил, інструкцій тощо. Навчальні фільми, по можливості, мають супроводжуватися субтитрами.

Для того, щоб діти з порушеннями слуху краще орієнтувалися, у класі варто встановити сигнальні лампочки, що сповіщатимуть про початок і кінець уроку. Дитину із порушенням слуху краще посадити за першу парту. Місця для тих, чий слух знижений значною мірою, можуть бути обладнані електроакустичними приладами та індивідуальними навушниками.

 

            Кілька порад під час роботи з перекладачем

Завдання перекладача – полегшити спілкування. Під час розмови звертайтеся безпосередньо до учня, а не до його перекладача. Не кажіть: «Запитай у нього…», «Скажи їй…».

Керуючись своєю професійною етикою, перекладач має перекладати все, у тому числі й те, що не стосується вашої бесіди, наприклад, коментарі та сторонні телефонні розмови, і вам не бажано просити перекладача не робити цього.

Не всі люди, які погано чують, можуть читати по губах. Вам краще запитати про це під час першої зустрічі.

Якщо дитина володіє цією навичкою, потрібно дотримуватися кількох важливих правил:

• із десяти слів добре прочитуються лише три;
• потрібно дивитися в обличчя співрозмовникові й говорити чітко та повільно, використовувати прості фрази та уникати зайвих слів. Не намагайтеся надмірно чітко вимовляти слова – це змінює артикуляцію і створює додаткові труднощі;

потрібно використовувати вираз обличчя, жести, рухи тіла, якщо хочете підкреслити або прояснити зміст сказаного.

 

                               Кілька порад учителеві

• Навчіться перевіряти справність слухового апарату дитини.
• Ознайомтеся зі спеціальними технічними засобами, які сприятимуть ефективності навчального процесу.
• Учень має сидіти достатньо близько, добре бачити вчителя, однокласників та унаочнення. Він повинен чітко бачити артикуляційний апарат усіх учасників уроку.
• Використовуйте якомога більше унаочнень.
• Перед тим, як розпочати повідомлення нового матеріалу, інструкцій щодо виконання завдання тощо, переконайтеся, що учень дивиться на вас і слухає.
• Використовуйте роздатковий матеріал, що найповніше передає зміст уроку.
• Переконайтеся, що всі слова в тексті зрозумілі. За можливості спрощуйте текст.
• Ініціюйте мовленнєве спілкування учня. Не перебивайте його, дайте можливість висловити думку.
• Час від часу переконуйтесь, що учень вас розуміє.
• Якщо ви повідомляєте складний матеріал, що містить терміни, формули, дати, прізвища, географічні назви, доцільно надати його учневі у письмовій формі.
  
  

Основні підходи до надання освіти дітям з обмеженими можливостями здоров’я

ОСНОВНІ ПІДХОДИ ДО НАДАННЯ ОСВІТИ ДІТЯМ З ОБМЕЖЕНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ ЗДОРОВ’Я

Мейнстримінг, сегрегація, інтеграція, інклюзія

Розрізняють кілька підходів до надання освіти дітям з обмеженими можливостями здоров’я.

Основні з них: мейнстримінг, інтеграція, інклюзія. У зарубіжній практиці вони використовуються як близькі за значенням, але не тотожні.

Мейнстримінг – передбачає розширення соціальних контактів між дітьми з обмеженими можливостями здоров’я та їхніми ровесниками. Здебільшого це позаурочна форма спілкування: участь у спільних масових заходах, перебування у літніх таборах, відвідування клубів за інтересами. Але як показали дослідження, такі стосунки в позаурочний час характеризуються нетривалістю та обмеженістю.

Інтеграція визначається як зусилля, спрямовані на уведення дітей в постійне освітнє середовище.

Розрізняють кілька типів інтеграції.

Соціальна інтеграція. Діти з особливими потребами можуть брати участь разом з іншими дітьми у позакласній діяльності, такій як харчування, ігри, екскурсії тощо, як у дошкільних навчальних закладах, так і в загальноосвітніх навчальних закладах, однак, вони не навчаються разом.

Функціональна інтеграція. Як діти з особливими потребами, так і їхні однолітки навчаються в одному класі. Існує два типи такої інтеграції: часткова інтеграція і повна інтеграція. При частковій інтеграції діти з особливими потребами навчаються в окремому спеціальному класі або відділенні школи і відвідують тільки окремі загальноосвітні заходи – тоді як при повній інтеграції такі діти проводять увесь час у загальноосвітніх класах. Саме останній тип інтеграції можна розглядати як справжню освітню інтеграцію.

Зворотна інтеграція. Про такий тип можна говорити тоді, коли здорові діти відвідують спеціальну школу.

Спонтанна або неконтрольована інтеграція. Діти з особливими потребами відвідують загальноосвітні класи без отримання додаткової спеціальної підтримки. Існують причини вважати, що в багатьох країнах чимала кількість таких дітей складає більшу частину тих, кого залишають навчатися на повторний рік.

Інтегроване навчання не передбачає зміни в системі освіти, дитина або адаптується до її вимог , або стає неприйнятною.

Інтеграція є проміжним етапом розвитку інклюзивної системи освіти.

Інклюзія (включення) – процес збільшення ступеня участі всіх дітей у соціальному житті, в різних програмах.

Інклюзивна освіта – це система освітніх послуг, що ґрунтується на принципі забезпечення основного права дітей на освіту та права здобувати її за місцем проживання, що передбачає навчання дитини з особливими освітніми потребами в умовах загальноосвітнього закладу.

Інклюзивна школа – це заклад освіти, який відкритий для навчання всіх дітей, незалежно від їхніх фізичних, інтелектуальних, соціальних, емоційних, мовних чи інших особливостей. Цей заклад забезпечує безбар'єрне фізичне середовище, адаптує навчальні програми та плани, методи й форми навчання, тим самим надаючи можливість усім дітям успішно навчатись в тому числі і дітям з особливими освітніми потребами; залучає батьків до співпраці; співпрацює з фахівцями з метою надання спеціальних послуг відповідно до різних освітніх потреб дітей; створює позитивну атмосферу в шкільному середовищі та громаді загалом.

Інклюзія – це процес. Важливо зазначити, що інклюзія має розглядатись як постійний пошук ефективних шляхів задоволення індивідуальних потреб усіх дітей. У цьому випадку відмінності розглядаються як позитивне явище, яке стимулює навчання дітей та дорослих.

Інклюзія пов’язана з визначенням перешкод та їх подоланням. Відповідно, вона включає проведення комплексної оцінки, збір інформації з різноманітних джерел для розробки індивідуального плану розвитку та реалізації його на практиці.

В основу інклюзивної освіти покладена ідеологія, яка виключає будь-яку дискримінацію дітей, яка забезпечує однакове ставлення до всіх людей, але створює спеціальні умови для дітей з особливими потребами.

Тобто, система адаптується до потреб дитини. Девіз інклюзії – рівні можливості для кожного.

Досить часто інтеграцію ототожнюють з інклюзією, яка має дещо розширений контекст: інтеграція відображає спробу залучити учнів з особливими потребами до загальноосвітніх шкіл, а інклюзія передбачає пристосування шкіл та їх загальної освітньої філософії та політики до потреб усіх учнів – як обдарованих дітей, так і тих, котрі мають особливі потреби. Інклюзія потребує змін на всіх рівнях освіти.

Суспільство повинно враховувати та пристосовуватись до індивідуальних потреб людей, а не навпаки.

Інтеграція і інклюзія розглядаються як антонімічні щодо «сегрегації» та «ексклюзії». Сегрегація – виключення людей з особливими потребами від більшості, практика спеціальних закладів. Ексклюзія – обмеження соціальної активності дитини до її виключення з суспільного життя внаслідок обмеження соціальних та суспільних прав.

Чинники, що сприяють позитивним тенденціям у розвитку дітей з особливими потребами:

• особистість педагога: наполегливість, терплячість, витримка, старанність педагогів, асистентів та соціальних педагогів, готовність до постійної цілеспрямованої роботи з дитиною;
• організація ефективної взаємодії педагогів, батьків, спеціалістів, створення сімейної атмосфери в класі;
• правильна організація навчального середовища, зокрема, доцільно складений індивідуалізований навчальний план, висока питома вага індивідуальних форм навчання, правильно підібрані індивідуальні завдання;
• кваліфікована підготовка педагога до роботи за рахунок участі у тренінгах, “круглих столах”, опрацювання спеціальної літератури;
• орієнтація на дитину з особливими потребами як на активну, свідому особистість, що за рахунок включення в активну діяльність змінюватиме себе сама;
• організація сприятливого мікроклімату в класі, виховання позитивного ставлення до ідеї інклюзії у батьків здорових дітей.

 

Діти з порушеннями опорно-рухового апарату

ДІТИ З ПОРУШЕННЯМ ОПОРНО-РУХОВОГО АПАРАТУ

 

Порушення опорно-рухового апарату виникають внаслідок певного захворювання, що призвело до розладу рухових функцій (наприклад, дитячий церебральний параліч у важкій формі, розсіяний склероз, захворювання кісток), внаслідок травми хребта або ампутації. Діти з порушеннями опорно-рухового апарату відчувають труднощі під час пересування, користуються різноманітними допоміжними засобами: інвалідними візками, милицями, тростинками чи «ходунками». При деяких важких травмах хребта відбувається ушкодження спинного мозку, який відповідає за рухову активність кінцівок, внаслідок чого відбувається їх параліч. Хребет може бути зламаний у різних місцях, тож наслідки травми, залежно від того, яка частина спинного мозку ушкоджена і якою мірою, можуть бути різними. Параплегія: спинний мозок травмовано нижче шийного відділу, відтак, у людини уражена нижня частина тіла і ноги, а також частина внутрішніх, тазових органів. Тетраплегія: спинний мозок пошкоджений на рівні шийного відділу, внаслідок цього руки й ноги у людини повністю або частково позбавлені чутливості та рухливості.

Дитячий церебральний параліч (ДЦП) виникає внаслідок порушення у тій частині мозку, яка відповідає за контроль і координацію роботи м’язів. Часто це трапляється під час пологів через кисневу недостатність або в перші місяці життя дитини. Це не прогресуючий стан, який не може передаватися іншим людям.

ДЦП характеризується неспроможністю повною мірою контролювати координацію рухів і м’язову силу. Залежно від того, який відділ мозку уражено, можуть виникати різкі м’язові напруження (спазми), мимовільні рухи, характерна «танцююча» хода. Крім того, можуть виникати аномальні відчуття і сприйняття, порушення зору, слуху і мовлення, напади, затримка в розумовому розвитку. Діти з ДЦП можуть відвідувати звичайну школу і вчитися разом з усіма. Залежно від ступеня та характеру порушення дітям із ДЦП потрібно створювати для навчання спеціальні умови: безбар’єрне середовище для тих, хто пересувається на візку; пристосування для письма або малювання, якщо у дитини спостерігають розлади моторики тощо. З учнями школи обов’язково потрібно провести бесіду (і не одну) на цю тему, запросити до класу експертів – молодих інвалідів, які зможуть переконливо розповісти про своє життя, проблеми, відповісти на запитання й показати наочні матеріали.

Загальні рекомендації

У наших умовах, коли практично всі будівлі, в тому числі й школи, не облаштовані пандусами і ліфтами, дитині на візку потрібна допомога для того, щоб подолати численні бар’єри.

Якщо ви хочете допомогти, запитайте у батьків або фахівців, що потрібно робити, і дійте чітко за інструкціями, особливо, якщо ви допомагаєте дитині подолати сходи. Деякі інваліди, котрі пройшли спеціальні тренінги, можуть самостійно або за мінімальної допомоги долати сходи. Але це подібно до екстремального спорту і завжди небезпечно. Коли йдеться про дітей, допомога необхідна практично завжди, а помічникам потрібен інструктаж.

Візок слід котити повільно, оскільки він легко набирає швидкість і несподіваний поштовх може призвести до втрати рівноваги.

Завжди переконуйтесь у доступності місць, де заплановані заходи: наприклад, екскурсія. Заздалегідь поцікавтесь, які можуть виникнути проблеми і як їх можна подолати. Розкажіть про них, щоб батьки (чи сама дитина) могли прийняти рішення. Пам’ятайте: допоміжні засоби мають бути справними й під рукою. Подбайте аби там, де є бар’єри (сходи, двері, пороги тощо) були люди, готові прийти на допомогу. Потурбуйтесь і про те, щоб особа на візку могла дотягнутися до речей, які їй потрібні (наприклад, до книг чи наочних посібників).

Кілька порад учителеві

• Дізнайтеся більше про церебральний параліч, організації, які надають допомогу та джерела, з яких ви можете отримати корисну інформацію.
• Інколи вигляд учня з церебральним паралічем справляє враження, що він не зможе навчатися як інші. Зосередьте увагу на конкретній дитині та дізнайтеся безпосередньо про її особисті потреби й здібності. Проконсультуйтеся з іншими вчителями, які в попередні роки навчали дитину, стосовно навчального середовища для саме цього учня. Батьки найкраще знають свою дитину. Вони можуть чимало розповісти про її особливі потреби та можливості.
• Навчіться використовувати допоміжні технології (спеціальні пристрої для письма, додаткове устаткування для комп’ютера).
• Проконсультуйтеся з фізіотерапевтом стосовно режиму навантаження учня, необхідних перерв і вправ. Нагадуйте про це учневі та стежте, щоб він не перевтомлювався.
• Іноді в учнів з церебральним паралічем може спостерігатися зниження слуху на високочастотні тони, водночас зберігається на низькі. Намагайтеся говорити на нижчих тонах, переконайтеся, що учень добре чує звуки т, к, с, п, е, ф, ш.
• Знизьте вимоги до письмових робіт учня. Можливо, йому буде зручно використовувати спеціальні пристосування, комп’ютер чи інші технічні засоби.
• Стежте, щоб необхідні матеріали, навчальне приладдя, унаочнення були в межах досяжності учня.
• Не обтяжуйте учня надмірним піклуванням. Допомагайте, коли напевно знаєте, що він не може щось подолати, або коли він звернеться по допомогу.
• Учневі необхідно більше часу для виконання завдання. Адаптуйте вправи відповідним чином, розробіть завдання у вигляді тестів тощо.
  
  
  
  
  
  
  
  

  Адаптації для дитини з порушенням опорно-рухового апарату (дитина, яка користується інвалідним візком, милицями, тростиною)

  До школи прийшла дитина, яка користується інвалідним візком, милицями чи просто повільно ходить. Необхідно облаштувати шкільну будівлю, враховуючи наступні рекомендації.

  Вхід до школи

  Вхід до будь-якої школи, зазвичай, починається зі сходів, що є суттєвою або навіть нездоланною перешкодою для дітей з порушенням опорно-рухового апарату, які використовують під час пересування інвалідний візок, тростинки, милиці чи інші засоби. Для того, щоб ці діти змогли потрапити до школи, необхідно продублювати сходи пандусом.

  Пандус має бути пологим, щоб дитина на візку могла самостійно підійматися і спускатися ним. Щоб цього досягти, нахил пандуса не має перевищувати 12 градусів.

  Пандус складається з трьох частин:

  • горизонтальної площини на початку пандуса;
  • похилої поверхні пандуса;
  • горизонтальної площини в кінці пандуса.

  Ширина пандуса має бути не меншою 90 см. Необхідними атрибутами є бортик, що огороджує, та бильця. Бортик запобігає скочуванню візка. Його висота має бути не меншою, ніж 5 см.

  Бильця встановлюються по обидва боки пандуса на висоті 70 і 90 см. Для дітей молодших класів – 50 см. Найзручнішими є бильця круглого перерізу (з діаметром не менше 3 і не більше 5 см). Довжина билець має бути більшою за довжину пандуса на 30 см з кожної сторони.

  Якщо архітектура будівлі не дає змоги побудувати правильний пандус (наприклад, вузькі сходи), то можна зробити відкидний пандус. В цьому випадку дітям з особливими потребами знадобиться стороння допомога. Ще одна важлива деталь – двері мають відчинятися у протилежний від пандуса бік, щоб дитина на візку не скотилася вниз. Можна обладнати вхід дзвоником, щоб попередити про прихід охорону.

  Внутрішній простір школи

  Уздовж коридорів (по всьому периметру) бажано зробити бильця, щоб дитина, яка погано ходить, могла рухатися, тримаючись за них.

  Ширина дверей має бути не менше 90-95 см, інакше дитина на візку не проїде. Для того, щоб вона змогла піднятися на верхні поверхи, у шкільній будівлі має бути передбачений хоча б один ліфт (можливо, доступ до нього доведеться обмежити для інших учнів), однак, не у всіх школах це можливо зробити. Тому, по можливості, слід переносити заняття для класів, у яких навчаються діти з особливими потребами, на перший поверх.

  Гарний вихід – встановлення на сходах підйомників. Однак, і ліфти, і підйомники – дороге обладнання, і поки не кожна школа може собі це дозволити. Ще одним вирішенням проблеми пересування сходами дитини з особливими потребами може бути організація чергування старшокласників, які по черзі допомагатимуть учневі на сходах. Якщо в коридорі є телефон-автомат, його слід повісити нижче, щоб дитина, яка користується інвалідним візочком, могла ним скористатися.

  Шкільна роздягальня

  У роздягальнях дітям з особливими потребами потрібно виділити зону, відокремлену від проходів, і обладнати її бильцями, лавочками і гачками для сумок, одягу тощо. Або ж можна відвести для цього невелику окрему кімнату.

  Шкільна їдальня

  У їдальні варто передбачити окрему непрохідну зону для учнів-інвалідів. Ширину проходів між столами для вільного пересування на інвалідному візку рекомендується збільшити до 1,1 м. Також бажано, щоб столи у їдальні знаходилися недалеко від буфетної стійки. Водночас не варто розміщати дітей з особливими потребами окремо від решти однокласників.

  Бажано, щоб дітям з особливими потребами допомагали співробітники їдальні, чергові старшокласники.

  
  

  
  

  Шкільний туалет

  У шкільних туалетах варто передбачити одну спеціалізовану туалетну кабінку для дітей з особливими потребами, які мають порушення опорно-рухового апарату, в тому числі і тих, які користуються інвалідними візками. Розміри спеціалізованої кабіни: ширина – не менше 1,65 м; глибина – 1,8 м; ширина дверей – не менше 90 см. У кабіні з одного боку унітазу має бути передбачена вільна площа для розміщення крісла-візка (для забезпечення можливості пересадки з крісла на унітаз). Кабіна має бути оснащена бильцями, підвісними трапеціями тощо. Усі ці елементи мають міцно кріпитися.

  У туалеті варто хоча б одну раковину встановити на висоті 0,8 м від підлоги. Нижній край дзеркала та електричного засобу для сушіння рук, рушник і туалетний папір розміщуються на такій самій висоті.

  Спортивний зал

  Діти з особливими потребами мають бути залучені і на уроках фізкультури. Вони можуть виконувати посильні вправи і брати участь у різних іграх разом з однокласниками. Це допоможе їм не відокремлюватися від однолітків і виконувати шкільну програму у більш повному обсязі.

  Роздягальню, душову і туалет при фізкультурному залі для дітей, які користуються інвалідними візками, необхідно переобладнати. У душовій кабіні, так само, як і в туалеті, одну кабінку необхідно обладнати так, щоб дитина з особливими потребами могла нею користуватися (ширина дверей має бути не меншою, ніж 90 см; візок має входити у кабінку повністю). Бажано, щоб у роздягальні усі проходи були не вужчі, ніж 90 см.

  
  

  Шкільна бібліотека

  Читальний зал шкільної бібліотеки також бажано обладнати для вільного доступу школярів з особливими потребами: частину стійки для видачі книг рекомендується переобладнати до рівня не вище 0,7 м.

  Книги, що знаходяться у відкритому доступі, картотеку бажано розмістити у межах зони досяжності (протягнутої руки) людини на візку, тобто не вище 1,2 м при ширині проходу біля стелажів чи картотеки не менше 1,1 м.

  
  

  Класні кімнати

  Важливо врахувати, що дитині з особливими потребами необхідний додатковий простір для вільного пересування. Мінімальний розмір зони учнівського місця для дитини на візку (з урахуванням розвороту візка) – 150х150 см. Біля парти варто передбачити додатковий простір для зберігання інвалідного візка (якщо дитина пересідає з нього за стіл), милиць, тростинки тощо.

  Ширина проходу між рядами столів у класі має бути не менше 90 см. Такої ж ширини мають бути вхідні двері без порогу. Бажано залишити вільним прохід біля дошки, щоб дитина на інвалідному візку або на милицях могла вільно пересуватися вздовж неї. Дошку слід повісити нижче.

  Якщо заняття відбуваються у класі, де дошка або якесь обладнання знаходяться на підвищенні, його необхідно обладнати з’їздом (наприклад, покласти і закріпити похилу дошку). Це можуть зробити й однокласники на уроках праці.

Діти із затримкою психічного розвитку

ДІТИ ІЗ ЗАТРИМКОЮ ПСИХІЧНОГО РОЗВИТКУ

Діти із затримкою в розвитку навчаються нових навичок і сприймають нову інформацію повільніше, ніж інші. Однак, все це досить умовно й залежить від багатьох факторів, зокрема, виховання, місцевих традицій тощо. Дуже часто «розумово відсталими» помилково називають дітей, які мають порушення мовлення, слуху, а також педагогічно занедбаних дітей (які вчасно не отримали знання і навички, притаманні певному вікові).

Затримка психічного розвитку може зумовлюватися багатьма чинниками. Зокрема, це спадкова схильність, порушення функціонування мозку в період внутрішньоутробного розвитку, пологові ускладнення, хронічні й тривалі захворювання в ранньому дитинстві, невідповідні умови виховання.

Значна частина дітей із затримкою психічного розвитку, отримавши своєчасну корекційну допомогу, засвоює програмовий матеріал і «вирівнюється» після закінчення початкової школи. Водночас чимало учнів і в наступні роки шкільного навчання потребують особливих умов організації педагогічного процесу через значні труднощі в засвоєнні навчального матеріалу.

Учень, який має подібні труднощі, потребує ретельного психолого- педагогічного вивчення для визначення оптимальних та ефективних методів навчання. Робота з батьками таких дітей має винятково велике значення, оскільки їхнє розуміння природи труднощів і відповідна допомога в колі родини сприятимуть подоланню труднощів у навчанні.

Загальні рекомендації

Використовуйте доступне мовлення, висловлюйтесь точно та лаконічно.

Якщо вам потрібно пояснити щось складне, розподіліть інформацію на частини.

Уникайте словесних штампів і образних висловів, якщо ви не впевнені у тому, що дитина їх знає. Не використовуйте сарказм і натяки.

Викладаючи новий матеріал, розповідайте все крок за кроком. Надайте дитині можливість усвідомити кожен крок після пояснення. Якщо необхідно, використовуйте ілюстрації. Будьте готовими повторити кілька разів. Не зневірюйтесь, якщо вас відразу не зрозуміли.

Ставтеся до дітей із затримкою у розвитку так само, як і до їхніх однолітків, обговорюйте з ними ті ж самі теми.

Деякі діти із затримкою у розвитку прагнуть догодити співрозмовнику і кажуть те, що, як їм здається, хочуть від них почути. Тому, щоб досягти достовірної інформації, ставте запитання на тему, яка вас цікавить, кілька разів, перефразовуючи їх.

Кілька порад учителеві

• Зосередьте увагу на сильних сторонах учня і спирайтеся на них у процесі навчання. Водночас будьте готові до того, що доведеться поступово заповнювати прогалини у знаннях, вміннях і навичках школяра.
• Подавайте зміст навчального матеріалу невеликими частинами, використовуючи мультисенсорний підхід (слуховий, візуальний, маніпуляційний). Якомога більше повторюйте та закріплюйте вивчене.
• Заохочуйте учня, підтримуйте позитивну мотивацію навчання.
• Дещо сповільніть темп навчання, зважаючи на знижені психічну витривалість і розумову працездатність учня. Будьте терплячими, якщо учневі потрібно пояснити чи показати щось багаторазово. Віднайдіть оптимальний варіант взаємодії з ним (поясніть новий матеріал до уроку, на занятті дайте письмовий тезовий план, алгоритм дій тощо).
• Практикуйте прикладне застосування набутих учнем знань.
• Спільно з учнем поетапно аналізуйте виконання завдання.
• Урізноманітнюйте навчальну діяльність, однак забезпечуйте плавний перехід від одних видів діяльності до інших.
• Завдання мають відповідати можливостям учнів і виключати відчуття стійких невдач.
• Надавайте учням достатньо часу для виконання завдання та практичного застосування нових умінь і навичок, водночас надто тривале виконання однієї вправи може стомити його.
• Не перекладайте подолання проблем у навчанні виключно на батьків. Допомагайте їм усвідомлювати найменші успіхи учня та закріплювати їх.
• Подолання труднощів у навчання – це результат спільної тривалої та кропіткої роботи педагогів, психологів, батьків і навіть терапевтів.

Діти з порушеннями мовлення

ДІТИ З ПОРУШЕННЯМИ МОВЛЕННЯ

Порушення мовлення можуть бути різноманітними – слабкий голос, афазія (втрата спроможності користуватися словами і фразами як засобом висловлювання думки внаслідок різних уражень мозку), алалія (відсутність або обмеження мовлення у дітей внаслідок недорозвитку або ураження мовних зон великих півкуль кори головного мозку), заїкання, нечітке мовлення та ін. Головне, будьте терплячими, розмовляючи з дитиною, яка має такі проблеми.

Більшість цих порушень усувається в дошкільному та молодшому шкільному віці. Водночас трапляються випадки, коли і в середніх та старших класах ці розлади не подолані.

Учні з мовленнєвими порушеннями мають функціональні або органічні відхилення у стані центральної нервової системи. Вони часто скаржаться на головні болі, нудоту, запаморочення. У багатьох спостерігаються порушення рівноваги, координації рухів, недиференційованість артикуляційних рухів та пальців рук. Вони швидко виснажуються, стомлюються. Ці школярі дратівливі, збудливі, емоційно нестійкі. У них спостерігається нестійкість уваги та пам’яті, низький рівень контролю за власною діяльністю, порушення пізнавальної діяльності, знижена розумова працездатність; часто виникають невротичні реакції на зауваження, низьку оцінку чи несхвальні висловлювання вчителя або однокласників.

Загальні рекомендації

Не ігноруйте дитину, якій складно говорити. Не намагайтеся прискорити розмову. Будьте готові до того, що розмова з нею потребуватиме більше часу. Не перебивайте, не квапте і не виправляйте її.

Дивіться в обличчя, підтримуйте візуальний контакт. Не думайте, що ускладнення мовлення – показник низького рівня інтелекту, і що дитина, яка має мовленнєві порушення, не може зрозуміти вас.

Спочатку намагайтеся ставити такі запитання, які передбачають короткі відповіді або відповідні рухи голови (так, ні) .

Не вдавайте, що зрозуміли, якщо це не так. Повторіть те, що ви зрозуміли і не соромтеся перепитати те, чого не зрозуміли. Якщо вам знову не вдалося зрозуміти, попросіть вимовити слово повільніше, можливо, по буквах.

Якщо у вас виникають проблеми у спілкуванні, запитайте, чи не хоче ваш учень використати інший спосіб – надрукувати, написати.

Кілька порад учителеві

• Проконсультуйтеся з учителями, які навчали дитину в попередні роки.
• Зверніться до психолога та логопеда, поговоріть з батьками.
• Від складу команди, яку ви організуєте, залежатиме правильність визначення діагнозу, стратегії корекційної допомоги та вибір необхідних засобів для успішного навчання дитини в класі.
• Запитуйте в учня про труднощі, які він/вона відчуває під час сприйняття, обробки, застосування інформації (нового матеріалу). З’ясуйте, яку інформацію учень не сприймає.
• Виконуйте всі рекомендації логопеда, інших фахівців, батьків щодо спеціальних вправ та адаптації матеріалу для конкретного учня.
• Дізнайтеся про можливості використання спеціальних комп’ютерних програм (наприклад, перетворення друкованого тексту в аудіовідтворення), інших технічних засобів, залежно від особливостей навчання конкретного учня.

Відомі люди з порушеним зором

Відомі люди з порушеним зором

З усіх інвалідностей у світі саме сліпота вважається найскладнішою. Людина може народитися без зору, а може втратити його в більш пізні моменти. У будь-якому випадку її життя значною мірою зміниться. Звичайно, що утворені проблеми можна подолати. Ми захоплюємося тими, хто став вище свого фізичного порушення і зміг налагодити повноцінне життя.

Розповімо нижче про найзнаменитіших людей з порушеним зором. Можливо, ви здивуєтесь, дізнавшись, що вони були сліпими. Ці люди своїми діями змогли змінити світ, який вони не могли бачити. Незважаючи на сліпоту вони володіли справжнім баченням.

Микола Лобачевський. Великий російський математик все своє життя працював над неевклідовою геометрією. Свою останню роботу вже хворий і осліплий розказував своїм учням в 1855 році. При житті роботи математика не були зрозумілі і прийняті, але через 10-12 років після смерті настало торжество його ідей.

Девід Бланкетт. Цей англієць став міністром внутрішніх справ в уряді Тоні Блера. Таке призначення стало досить гучним, адже в країні ще не було сліпих від народження людей, що займали такий високий пост. Те, що Девід не може бачити стало ясно практично відразу після його народження ще в 1947 році. Батьки виховували хлопчика в усвідомленні того, що він може сам всього досягти, якщо захоче. Муніципалітет постановив віддати чотирирічного Девіда в спеціальний інтернат. Хлопчик пройшов через жорстку школу життя, полюбивши спорт. У 16 років Девід пішов на конфлікт з директором свого коледжу, який не хотів давати дітям повноцінно вчитися. Він закінчив курс політичних і суспільних наук, зайнявши місце в міській раді Шеффілда. З 1987 року Бланкетт – член парламенту, а пізніше й міністр. Пробитися наверх політик зміг завдяки феноменальній пам’яті і величезної працездатності.

Марла Раньян. Ця олімпійська спортсменка ніколи не дозволяла своїй хворобі зламати її дух. Жінка народилася в 1969 році в Санта-Марія, що в Каліфорнії. Раньян перенесла хворобу Штаградта. Раньян стала першою в історії слабозорою спортсменкою, яка взяла участь в Олімпіаді. Вона змогла навіть потрапити у фінал забігу на 1500 метрів на Олімпіаді в Сіднеї у 2000 році. Раньян також належить національний рекорд у бігу на 5000 метрів, вона виступає і на марафонських дистанціях. Жінка не обмежується тільки спортом. Вона не тільки бігун-марафонець, але ще і магістр в галузі спеціальної освіти. Марла професійний мотиватор, який допомагає людям долати бар’єри і повністю розкривати свій потенціал.

Джозеф Пулітцер. Людина, чиїм ім’ям була названа одна з найбажаніших премій у світі, також була сліпою. Джозеф Пулітцер, з яким і пов’язана премія в галузі журналістики, народився в угорському Мако в 1847 році. У віці 17 років Джозеф емігрував в США, де і почав свою кар’єру репортера. З часом Пулітцер вирішив зайнятися політикою і виграв посаду в законодавчому зборах штату Міссурі. Пулітцер прославився своєю непримиренною позицією по відношенню до корупції та незаконної наживи. 1883 року він придбав «New York World», викриваючи громадськості випадки незаконних доходів і шахрайства самого уряду. Все було спрямовано на залучення масового середнього читача. У газеті був гумор, сенсації, реклама, багато ілюстрацій. В результаті тираж видання зріс за 15 років з 15 тисяч до мільйона! Однак домігшись успіху, Пулітцер не зміг радіти йому повною мірою. Адже до 1887 року він практично повністю осліп і змушений був залишити посаду головного редактора свого видання. Життя журналіста було яскравим. Він, незважаючи на відсутній зір, не закривав очі на соціальні злочини і залишався на сторожі справедливості.

Андреа Бочеллі. Цей один з найвідоміших у світі оперних співаків також позбавлений зору. Андреа зробив все можливе, щоб його ім’я перестало бути невідомим в світі мистецтва. З’явився він на світ у 1958 році в Лаятико, Італія. Коли Бочеллі було 12 років, під час гри у футбол йому в голову потрапив м’яч. В результаті хлопчик, який мав ще й вроджену глаукому, повністю осліп. Хоча сьогодні Бочеллі відомий своїм унікальним ангельським високим голосом, він не відразу знайшов себе у музиці. Андреа закінчив юридичний факультет університету в Пізу, де й отримав диплом юриста. Один час він працював за спеціальністю, а спів у супроводі фортепіано в барах і на вечірках стало його хобі. Але талант не залишився непоміченим, його почули і Бочеллі отримав контракт на запис своїх пісень. Андреа згодом працював із зірковими Лучано Паваротті та Сарою Брайтман і співав для самого Папи Римського. У 1994 році співак дебютував і в Сан-Ремо, випустивши кілька мультиплатиновых дисків в Європі і США. Оксамитовий голос Бочеллі, як і його цілеспрямованість, здобули йому любов шанувальників по всьому світу. Сам співак каже: «Все, що має значення в житті, полягає в намірі. До мети треба йти вперто, наполягаючи на своєму».

Галілео Галілей. Багато хто називає цього вченого батьком сучасної науки. Цей італійський учений був справжнім провидцем, хоча і володів слабким зором. Галілей народився в 1564 році в Пізі, Італія. Він став астрономом і винахідником, який своїми теоріями про місце Землі у Всесвіті допоміг сформуватися сучасній науці в нинішньому вигляді. Вважається, що саме Галілей придумав сучасний телескоп, компас і термометр. Галілей під натиском визнав, що Земля все ж є центром Всесвіту. Щоб уникнути ув’язнення в тюрмі, Галілей погодився решту свого життя провести під домашнім арештом у Флоренції. В цей час зір вченого почала стрімко погіршуватися аж до сліпоти. Причиною тому стали катаракта і глаукома. Хоча Галілей і практично осліп і був прикутий до свого будинку, він все одно продовжував вчитися, придумувати і писати аж до своєї смерті в 1642 році.

Гомер. Сліпий старець є найзнаменитішим незрячим. Саме цьому поетові-сказителю і приписують створення «Іліади» і «Одіссеї». Про життя і особистість Гомера практично нічого не відомо. Він жив приблизно в VIII столітті до нашої ери, а за право називатися його Батьківщиною досі борються сім міст. В ту пору багато віщунів і співаків були сліпими. Хоча той факт, що Гомер був сліпим, достовірно не підтверджено. Це просто історична реконструкція, яка багато в чому спирається на наведені доводи.

http://tiflo.pp.ua/2015/12/02/%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%BE%D0%BC%D1%96-%D0%BB%D1%8E%D0%B4%D0%B8-%D0%B7-%D0%BF%D0%BE%D1%80%D1%83%D1%88%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%BC-%D0%B7%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%BC/

Діти з порушенням зору

ДІТИ З ПОРУШЕННЯМ ЗОРУ

Відповідно до ступеня порушення функції зорового аналізатора дітей поділяють на сліпих та слабозорих.

Сліпота – зорові відчуття у дітей або зовсім відсутні, або зберігається відчуття світла чи незначний залишковий зір, проте його недостатньо для звичайної життєдіяльності.

Слабозорість – виразне зниження гостроти зору або значне порушення інших зорових функцій (наприклад, значне звуження меж поля зору), або прогресуюче захворювання. Проте навіть сильно порушений зір є провідним аналізатором.

 Гострота зору – здатність ока розрізняти дві точки, що світяться, як окремі при мінімальній відстані між ними.

Основними захворюваннями, що призводять до розладів зору, є аномалії рефракції (міопатія, гіперметропія, астигматизм), патологія кришталика (катаракта, афакія), атрофія зорового нерва, патологія судинної оболонки та сітківки ока, уроджені вади розвитку, глаукома, наслідки травм та опіки очей. У 85-95 % випадків важка патологія очей є вродженою.

Існує безліч засобів і технологій, що допомагають людям із порушенням зору бути са­мостійними: від простого диктофону і годинника, «що розмовляє», до міні-комп'ютера, що дає змогу орієнтуватися на місцевості.

Формування особистості дитини з порушеним зором відбувається за тими ж закономірностями, що й зрячої. Головними її складовими є мотиви, потреби, життєві плани, ставлення, самосвідомість.

Дослідники особистості дітей з порушеннями зору стверджують, що зменшення зовнішніх (зорових) стимулів значно обмежує задоволення потреб дитини в пізнавальній діяльності, знижує загальну пізнавальну активність, при цьому звужується коло мотивів дій і діяльності в цілому. Проте зберігається природне прагнення особистості до самостійності, незалежності, повноцінності, яке викликає в сильних натур мотивацію досягнення та боротьби з труднощами. Ці діти активні, рідше входять у депресію та бездіяльні стани, швидше адаптуються до порушень зору.
        І навпаки, у слабких порушення зору викликає мотивацію уникнення труднощів і заглиблення в себе, яка стає домінуючою мотивацією в діях і поведінці. Вони переживають свої проблеми пасивно-страждально. Поступово в них формується усвідомлення власної неповноцінності, залежності від порушення зору. У таких випадках виникає асоціальна поведінка, невроз, заглиблення в хворобу або псевдокомпенсація (удавано пристосувальні, шкідливі утворення як реакція на небажані стосунки з реальністю, наприклад, завищена самооцінка у сліпого, який майже нічого не вміє робити самостійно).

Неадаптованість незрячих і дітей з ослабленим зором до суспільного життя в багатьох випадках пов'язана зі зниженням вольових зусиль до подолання труднощів. У зв'язку з цим перед педагогами та практичним психологом стоїть завдання: постійно й у будь-якій діяльності створювати умови для вироблення у дітей широкого спектру позитивних реакцій на події, які викликають бажання брати в них активну участь; формувати й підтримувати інтерес до самостійної активності; вчасно надавати дитині можливість виявити самостійність.

В основі мотивів діяльності лежать потреби дитини. Сучасна тифлопедагогіка доводить, що формування потреб визначається не соматичним станом людини, тобто не тим, зряча вона чи сліпа, а умовами проживання. Що повніше та різноманітніше задовольняються потреби, то швидше й краще вони розвиваються. При порушеннях зору часто складаються умови, за яких задоволення елементарних біологічних потреб нічим не ускладнюється, а задоволення соціальних, духовних, пов'язаних із суспільною та пізнавальною діяльністю, навпаки, ускладнене.

         Які симптоми порушення зору у дітлахів

Симптоми порушення зору наступні. У дітей одне око може блукати і дивитися в іншому напрямку, на відміну від другого ока (слід спостерігати уважно, оскільки цей симптом може бути слабовираженним). Щоб розглянути предмет, діти, собі в допомогу, крутять головою, при цьому голова схиляється в бік, або одне плече помітно вище іншого. При порушенні зору у дітей можуть спостерігатися надмірне моргання, примруження, прикриття одного ока або косоокість. Дитина часто втрачається у просторі, швидко втомлюється; закриває одне око або прикриває його рукою; тримає книгу на близькій відстані від очей; читає нетривалий час, веде пальцем по рядках, тре очі. Також у дітей спостерігаються порушення зорово-моторної координації; дивацтва, пов'язані з переміщенням в просторі (впускає на підлогу речі, вдаряється об предмети). Спостерігаються у дітей при зоровому навантаженні запаморочення і нудота. Діти скаржаться на двоїння в очах, заколисування, на перевтому очей і головні болі.

Лікування порушення зору

Батьки повинні водити своїх дітей до офтальмолога, оскільки в дитячому віці порушення зору зустрічаються досить часто, особливо це стосується тих батьків, які спостерігають у дітлахів ознаки даної недуги.
Офтальмолог спостерігає за здоров'ям дитини, за історією розвитку дефектів зору. Він проводить спеціальні тести на гостроту зору, на помилки внаслідок неадекватної рефракції ока, на далекозорість, астигматизм, короткозорість, косоокість, координацію зору, затуманений зір. Досліджує здатність ока фокусуватися, просторовий зір, контроль руху очей, реакцію на колір. Спеціаліст зобов'язаний провести всебічне обстеження очей, по необхідності, виписати окуляри, лінзи або призначити терапевтичне лікування.
Для збереження зору необхідно дотримуватися профілактичних заходів. Слідкуйте, щоб дитина частіше давла відпочинок своїм очам, проробляйте з нею спеціальні вправи для очей, правильно доглядайте за очима (наприклад, протирання очей, краплі, промивання (це все при необхідності)), стежте, щоб малюк не тер очі брудними руками, більше гуляйте на свіжому повітрі тощо.

Адаптації для дитини з порушеннями зору

Коли до школи приходить дитина зі зниженим зором, варто пам’ятати, що вона відчуватиме труднощі в орієнтації у просторі. Тому, для комфортного перебування у школі їй необхідна відповідна допомога.

На початку навчального року з дитиною потрібно обійти приміщенням школи (влаштувати екскурсію) для того, щоб вона запам’ятала місцезнаходження кабінетів і приміщень, якими вона користуватиметься (класів, роздягалень, їдальні тощо). Якщо місцезнаходження цих приміщень зміниться, потрібно ще кілька разів пройти за новим маршрутом.

Вхід до школи

Крайні сходинки при вході до школи необхідно пофарбувати у контрастні кольори, щоб дитина зі зниженим зором мала змогу орієнтуватися на них. Обов’язково потрібні бильця по обидва боки сходів на висоті 70 і 90 см (для дітей молодших класів – 50 см). Найзручнішими є бильця круглого перерізу з діаметром не менше 3-5 см. Довжина билець має бути більшою за довжину сходів на 30 см з кожної сторони. Двері також краще зробити контрастного кольору. Якщо двері скляні, то на них яскравою фарбою потрібно позначити частини, які відчиняються.

Внутрішній простір школи

Уздовж коридорів (по всьому периметру) можна зробити бильця, щоб дитина з порушеннями зору могла орієнтуватися у приміщенні школи, тримаючись за них. Ще один спосіб полегшити орієнтацію у приміщенні школи – використати різноманітне рельєфне покриття підлоги – зі зміною напрямку змінюється і рельєф підлоги. Це може бути кахель для підлоги чи килимові доріжки різної текстури.

Сходи всередині школи, як і при вході, потрібно пофарбувати у яскраві контрастні кольори і обладнати бильцями.

Окрім цього можна організувати чергування старшокласників, які по черзі супроводжуватимуть дитину сходами. Бажано, щоб таблички на кабінетах були написані крупним шрифтом контрастних кольорів (або шрифтом Брайля).

Шкільна роздягальня

У роздягальнях для школярів з порушеним зором потрібно виокремити зону поодаль від проходів і обладнати її бильцями, лавками, поличками і гачками для сумок, одягу тощо. Бажано, щоб цією зоною користувалися лише ці діти. Необхідно кілька разів провести дитину до цього місця, щоб вона його запам’ятала.

Шкільна їдальня

В їдальні у дитини з порушеним зором має бути своє постійне місце, яким користуватиметься лише вона. Також, бажано, щоб це місце знаходилося близько до буфетної стійки. Водночас не варто, щоб діти з особливими потребами сиділи в їдальні окремо від решти однокласників. Бажано також, щоб таким учням допомагали працівники їдальні або чергові.

Класні кімнати

Для створення доступного і комфортного середовища у класі рекомендується обладнати індивідуальні учнівські місця та виділити їх рельєфною фактурою поверхні підлоги або килимовим покриттям.

Необхідно звернути увагу на освітлення робочого місця дитина. Написане на дошці слід завжди озвучувати для того, щоб учень міг отримати повну інформацію. Парта дитини зі зниженим зором має розташовуватися в місці, яке визначить офтальмолог (це не завжди перший ряд). Коли використовується лекційна форма занять, такому учневі доцільно дозволити користуватися диктофоном – це його спосіб конспектувати.

Бажано, щоб посібники, які використовуються на різних уроках, були не лише наочними, а й рельєфними чи зі збільшеним шрифтом.

 

                 Як попередити короткозорість?

Важливою є профілактика короткозорості, що залежить тільки від тебе. Дотримуйся зі школярем режиму дня - йому потрібно багато рухатися, правильно харчуватися, вживати побільше продуктів з вітамінами і мінералами.

Школяр повинен читати тільки при хорошому освітленні, при цьому правильно сидіти (з рівною спиною). Дивись, щоб дитина не згинала шию або спину під час читання. Книга або зошит повинні знаходитися на рівні 30-35 сантиметрів від очей. Не слід читати на боці або в лежачому положенні. Це також сприяє появі короткозорості. Між домашніми заняттями слід робити 10-15 хвилинні перерви. І краще, якщо цей час школяр буде проводити на свіжому повітрі. Сидіти за підручником не слід більше 40 хвилин.

У тих дітей, які багато часу проводять біля телевізора або за комп'ютером, проблеми з очима зустрічаються набагато частіше. Не дозволяй школяреві довго сидіти перед екраном. Відстань до телевізора має бути не менше 2,5 метрів.

Не потрібно дозволяти дитині читати або писати в автомобілі, поїзді, тролейбусі.

                      Профілактика далекозорості

Заходи профілактики далекозорості багато в чому схожі з заходами профілактики, що застосовуються при короткозорості. Необхідно дотримуватися рухливий спосіб життя, часто перебувати на свіжому повітрі, правильно харчуватися. Харчування має бути збалансованим і насиченим різними вітамінами (А, С, В1, В2, В6, В12) і мікроелементами (Zn, Mn, Cu, Cr та ін.).

Профілактика далекозорості передбачає дотримання режиму освітлення. Освітлення повинне бути правильно підібраним: чи не яскравим, і не темним, відносно рівномірним, і, головне — комфортним для очей. Занадто яскраве освітлення буде засліплювати, занадто темне призведе до перенапруження, стомлення очних м’язів. Перенапруження очних м’язів знаходиться в прямій залежності від якості зорової функції. Перехід погляду від світлішого до більш темного висвітленню буде доставляти особливий дискомфорт для зорового аналізатора. Рекомендується використовувати як верхнє світло, так і настільну лампу. Слід враховувати, що лампи денного світла, за твердженнями деяких вчених, є несприятливими для зору людини.

Профілактика далекозорості рекомендує обмежувати зорові навантаження. Однак, якщо обмеження неможливо, рекомендується чергування зорових і фізичних навантажень. Тобто добре, якщо періодичний відпочинок буде активним, рухливим.

Не варто забувати і про зорової гімнастики. Це можуть бути, наприклад: кругові рухи очей за годинниковою, потім проти годинникової стрілки; рухи очей горизонтально: в ліву, потім в праву сторону; вертикальні рухи вгору і вниз; часті стискання і розтиснення очей; інтенсивне моргання очей; устремління погляду на кінчик носа та ін.

Корисний буде і масаж закритих очей. Для такого масажу використовуються вібраційні рухи, рухи легкого розминання та легкого натиску.

При вже виниклій далекозорості, в цілях профілактики її ускладнень, таких як, наприклад косоокість, кон’юнктивіти, офтальмологом можуть бути призначені спеціальні курси зорової гімнастики. Такі курси орієнтовані, головним чином, на розвиток функції акомодації (здатність ока бачити предмети на різній відстані) за рахунок тренування м’язів, що відповідають за цю функцію.

Згубним для зору є читання в положенні лежачи або в транспорті. Таке положення передбачає до швидкого перевтоми зорової функції, так як оці доводиться весь час підлаштовуватися під книгу за допомогою функції акомодації. А адже саме апарат акомодації при далекозорості страждає в першу чергу. При тривалому нехтуванні даної умови профілактики далекозорості можливий спазм акомодації.

                   Профілактика астигматизму

В якості заходів профілактики астигматизму рекомендується:

• дотримання режиму зорових та фізичних навантажень. Бажано чергувати зорове напруження і активний відпочинок;
• забезпечення правильного режиму освітлення;
• виконання гімнастики для очей. Кожні 20 хвилин під час напруги очей рекомендовано виконувати гімнастику для органів зору;
• лікування захворювань очей, здатних призвести до розвитку астигматизму (патології кришталика, кератоконуса і т. д.);
• застосування вітамінних засобів, що містять лютеїн.

Крім цього, корисно проведення загальнозміцнюючих заходів: масаж, плавання, прийняття контрастного душу і т. д. Важливо повноцінне харчування. Якщо харчування одноманітне, то світлова чутливість ока знижується в 2 рази порівняно з різноманітним змішаним харчуванням.

 

 
http://oml1.io.ua/s1944710/poradi_likarya-oftalmologa